З інвестицій в Україну я в найбільшому плюсі, бо тут як на війні, так і в бізнесі – не здаються
9 хв.

З інвестицій в Україну я в найбільшому плюсі, бо тут як на війні, так і в бізнесі – не здаються

author avatar Олеся Остафієва
Головний редактор ProIT
author avatar Мія Василевська
Редактор ProIT

Семен Дукач є партнером-засновником One Way Ventures – фонду венчурного капіталу, який підтримує підприємців-іммігрантів.

Він був керуючим директором Techstars у Бостоні. Також відомий як провідний бізнес-ангел. Xconomy називала Семена Дукача топовим ангельським інвестором у Новій Англії, адже він проінвестував понад 100 стартапів.

Про його бурхливу молодість написано дві книги (в обох із них згадували під його справжнім іменем) та знято два фільми: голлівудський «21» та документальний Breaking Vegas. Там ідеться про те, як Семен Дукач заробив свої перші $1,5 мільйона, обігруючи у блекджек казино по всьому світу. Тоді він був ще студентом MIT, якому набридло програмування і захотілося якнайшвидше розбагатіти. Досягнувши цієї мети, він полишив карти й став успішним бізнесменом.

ProIT поговорив із Семеном Дукачем про те, як (та чи варто) українським стартапам шукати інвесторів у сьогоднішніх умовах, які розробки мають найбільше шансів «злетіти» та чи справді у США «втомилися» від України.

«Брати гроші в інвесторів – це не ціль. Ціль – зробити щось для своїх клієнтів»

– Головне питання, яке турбує зараз українські стартапи – пошук інвестицій на етапі seed та pre-seed. Якщо після вторгнення з’явилися інвестиції у компаній, що вже мають певний оборот, то пошук фінансування на рівні ідеї, без MVP – просто біда. Можливо, ви маєте якісь поради для українців, як зараз знаходити гроші, враховуючи те, що більшість чоловіків невиїзні, і є багато інших труднощів на шляху пошуку інвесторів?

– Спочатку треба зрозуміти, чому ці люди взагалі шукають гроші. Коли ви починаєте працювати в бізнесі, головне – знайти клієнтів, а не інвесторів.

Бажано отримувати гроші від тих, для кого ви робите щось корисне і потрібне. Зазвичай до більшості бізнесів перший клієнт приходить вже в перший день. Іноді це може бути від сім’ї, від друзів. Але починати пошук з однією ідеєю – технічно дуже складно, це вимагає великих вкладень заздалегідь. Або якщо людина вже мала достатньо великий успіх, або коли команда людей дуже відома.

Але частіше за все люди все ж будують продукт. Якщо це фізичний об’єкт, то часто використовується краудфандинг, коли також є передоплата від потенційних клієнтів.

– В Україні не прижилися бізнес-інкубатори – вони пішли ще до повномасштабного вторгнення, навіть до початку війни у 2014 році. Однак для українських стартапів все ж існував альтернативних шлях: вони намагались поїхати в Каліфорнію, щоб залучити інвестиції. Але наскільки нам відомо, вже і ця модель не настільки добре працює, як раніше. Ви можете підтвердити цю тенденцію?

– У нас є дуже багато стартапів, коли розробники сидять в Україні, продажники сидять у США, і ця модель «мосту» зі Сполученими Штатами для України була дуже важливою. Зараз іноді відбувається так, що люди інвестують у компанії в інших країнах, за океаном. Але щоб знову інвестувати, коли немає обороту, ймовірно, потрібно добре знати людину, що керує стартапом.

Найсильніший акселератор – це Y Combinator у Каліфорнії. Наскільки я знаю, ще з часів ковіду він абсолютно однаково бере стартапи з Києва, як і з будь-якої іншої точки на планеті. Критерії та умови ті самі. Їхати туди абсолютно не обов’язково, зараз все робиться онлайн. Зазвичай у компаній два фаундери: один може щось реально побудувати, а інший може це «щось» продати. І частіше за все, перед тим, як вони потрапляють в акселератор, в них вже є якісь продажі. Це ж не інкубатор, це саме акселератор, тобто він дає прискорення руху, росту, продажів.

– А як щодо трендів, які ви бачите на ринку: стартапи в яких сферах мають найбільші шанси «злетіти» та знайти як споживача, так і охочих інвестувати?

– Зараз штучний інтелект дуже сильно захопив всіх, багато інвестицій йде в цьому напрямі. Очевидно, генеративний ШI – одна з галузей, де зараз дуже великі оцінки. В Україні Military Tech також дуже сильно пішов у ріст. Але, знову ж таки, брати гроші в інвесторів – це не ціль. Ціль – зробити щось для своїх клієнтів.

У деяких бізнесах це зумовлено конкуренцією: якщо ти хочеш залишатися конкурентоспроможним, тобі доводиться залучати кошти на розвиток. В інших випадках це може бути необхідністю через довготривалу розробку продукту, перед тим як клієнт почне платити за нього.

Але навіть якщо продукту ще немає, ти все одно починаєш його продажі. Люди чекають, коли ти його завершиш, але взаємодія відбувається переважно з покупцями, а не з інвесторами. Це постійний напружений процес. Ідея, що «я зараз зберу багато грошей від інвесторів і стану великим та успішним» – це міф.

– Чому?

– Бо це у певному розумінні борг. Якщо ти береш гроші від інвесторів, то потім їх треба повертати інвесторам. І коли ти продаєш компанію, спочатку гроші йдуть інвесторам, а потім вже засновникам компанії. Тому моя порада: бажано взагалі не збирати кошти в інвесторів. Але коли треба, іноді збираєш.

– Можете навести приклади своїх останніх ангельських інвестицій?

– Я періодично займаюся деякими ангельськими інвестиціями. Розпочав це ще в 90-х, але серйозно став цим займатися приблизно у 2012-2013 роках. Якийсь час це було дуже активно. Інвестиції частково поверталися, я щось витрачав на життя, але майже все решту знову інвестував. Потім мене просто попросили взяти на себе керівництво Techstars у Бостоні, і я керував ним 3 роки, а потім вже підняв свій венчурний фонд.

– А на якому етапі ви зазвичай вкладаєтеся?

– У моєму фонді One Way Ventures ми інвестуємо лише на етапі seed, іноді pre-seed. Зазвичай у нас чек на етапі seed складає $1,5 мільйона. Раунд, як правило, $3-4 мільйони. Seed, зазвичай, має оборот, але не такий великий. Pre-seed – $1-2 мільйони раунд.

– У своїй колонці на початку грудня ви говорили про те, що ринок інвестицій починає рости.

– Так, зараз дуже хороший час для інвестицій.

– З чим це пов’язано, на вашу думку? Адже падіння економіки триває…

– А де ви бачите спад економіки? В Україні війна – зрозуміло, але загалом зараз у світі економіка не падає. У Європі – можливо. Інтерес піднявся, так, інфляція почалася, і cost of capital змінилася. Коли інтерес вище, то, звісно, оцінки нижче, тому що оцінки залежать від того, скільки компанії зароблять у майбутньому. Чим далі це майбутнє, тим більше впливає інфляція на інтерес та сьогоднішню оцінку.

Оцінки нових команд дійсно знизилися, але економіка все одно росте, безробіття в Америці низьке. Поки не видно жодної рецесії. Зміни в оцінках сталися ще рік тому, і ще, можливо, пів року тому, і влітку ефект тривав.

Але у нас, як і в інших фондах, десь з вересня відбулося дуже багато угод. Так, можливо, оцінки трохи нижче, але все дуже активно. Люди будують, і все рухається. Я знаю, що навіть останній раз на Y Combinator, коли вони робили презентацію, то відразу мали високі оцінки.

– Тобто настав момент прийняття, і всі повернулися на ринок?

– Думаю, це сталося ще кілька місяців тому.

«Три із шести проінвестованих мною українських компаній виявилися успішними й це не мій геніальний вибір, це заслуга конкретних людей і певні національні характеристики»

– А як щодо українського ринку?

– Коли я був дуже серйозно заангажований у кліматичні інвестиції 11 років тому, я декілька разів їздив до Києва. Була одна компанія, де ми зробили невеликий IPO, і були люди в Одесі та Києві. Я їздив туди раз чи двічі на рік, плюс моя дружина теж їздила, бо у мене там були дідусь і бабуся з Тетерівського району. Я знайшов кілька стартапів і, здається, видав 5 чеків на $50 тисяч.

– Яка доля цих інвестицій?

– Petcube, в яку я інвестував, активно розвивається. Я був одним з перших інвесторів в першому раунді. Preply, мабуть, найуспішніший. Також була PromoRepublic: вони ростуть не так швидко, як Preply, але ростуть.

І ще була компанія AirSlate, в яку я спочатку інвестував, і вони виросли, мають більше тисячі людей в Києві, але я давно не інвестував туди. Ще була інвестиція в одного з резидентів інкубатора Happy Farm, але там успіху не вийшло.

Кілька стартапів прогоріло. Але в принципі, це добре, коли три із шести компаній виявилися успішними.

– Отже, в українських інвестиціях ви у плюсі, правильно?

– Так, у плюсі. Навіть більше у плюсі, ніж з інвестиціями в інших регіонах.

– А чим ви це пояснюєте? Ваш досвід допоміг зробити правильний вибір чи зіграли роль інші фактори?

– Не сказав би, що це геніальний вибір. Там не було такого великого числа стартапів, щоб з-поміж них обирати. Це скоріше заслуга конкретних людей і того, що вони зробили. Плюс, звісно, певні національні характеристики.

– Що ви маєте на увазі?

– Ті самі фактори, які вразили весь світ у 2022-му, коли росія не змогла придушити Україну в перші дні. Ті самі фактори відіграють роль у компаніях. Бо українці – це люди, які не здаються, які борються, які знаходять шлях. І, плюс, технічна освіта.

«Структура ВСУ дозволяє навіть напівготові технології випробовувати, щоб їх одразу покращити»

– У багатьох ІТ-компаній виникла проблема: якщо відразу після початку вторгнення іноземні клієнти їх підтримали, то зараз вимагають релокації через мобілізацію, блекаутита  інші ризики й не хочуть продовжувати контракти, якщо команди залишаються в Україні.

– Це більше стосується софтверних компаній. Так, є світові компанії, які не хочуть брати на себе ризики, пов’язані з війною. Але з іншого боку, зараз Україна – це місце, де можна розвивати MilTech-технології у сферах дронів, навігації, штучного інтелекту, радіо, акустики та іншого, пов’язаного з військовою справою. Навіть без інвестицій.

– А чи може, на вашу думку, Україна стати № 1 в галузі новітніх озброєнь, подібно до Ізраїлю?

– Я абсолютно впевнений, що так. Це, безумовно, пов’язано із ризиками, але зараз саме час рухатися вперед і надавати світу високотехнологічні рішення. До того ж, структура ВСУ дозволяє навіть напівготові технології випробовувати, щоб їх одразу покращити.

– Чи маєте ви плани, можливо, після війни, створити акселератор в Україні?

– Бажано створити його до перемоги, щоб він вже був сильнішим на момент завершення війни. І так, під час візиту до Києва я обговорював різні ідеї, пов’язані з акселераторами. Тут не вистачає потужного акселератора. Але зараз із цим трошки важко: всі знаходяться в режимі очікування, більше розгубленості, ніж навіть пів року тому. Але коли війна закінчиться і території повернуться, у що я вірю. Після цього буде величезна сума інвестицій і величезна кількість фахівців із різних країн захочуть зайти в Україну. Спочатку в MillTech, а потім й у інші різні галузі.

– То ви плануєте побудувати акселератор в Україні?

– Я вважаю, що Україна буде дуже хорошим місцем, щоб створити не просто акселератор, як у Польщі, чи Празі, чи ще де-небудь, а зробити найсильнішу програму в Європі на рівні Y Combinator, конкуруючи з ними. Така можливість дійсно існує, і це варто почати робити зараз, коли все дуже складно, щоб це вже існувало на момент перемоги.

Але я, як би там не було, не можу сам цим займатися, це повинен робити хтось, хто живе тут. Мій фонд One Way інвестує в мігрантів, але це в Америці. А поки ми обговорювали ідеї з іншими фондами, трошки інвестували гроші у подібні ідеї, як й інші фонди.

Можна знайти чудових менторів. Підприємці сьогодні, під час війни, – герої, і дуже-дуже успішні мільярдери готові хоч через Zoom допомагати, намагатися підтримувати якусь підприємницьку справу, яка зараз є стартапом у Києві.

«Раніше я вважав себе людиною світу, а сьогодні відчуваю себе українцем»

– Ви зараз приїжджаєте до України як волонтер чи у вас є тут бізнес-справи?

– У нас благодійний фонд, який надає фінансову допомогу біженцям. Ми створили його спочатку в США, а потім офіційно зареєстрували в Україні також. На сьогодні вже 40 тисяч осіб отримали одноразові виплати як допомогу: жінки з дітьми, люди похилого віку, вимушено переселені із прифронтових або окупованих зон, вдови.

Зараз ми ще розробляємо нову програму – тренінг лідерства, табір для 18-річних дівчат у Карпатах. Це буде літня програма тривалістю кілька тижнів у серпні.

– Чим ще ви займаєтесь у Києві?

– Намагаюся трошки взяти участь в кіно. Вирішив вкластися у фільм «Буча» – перший художній фільм про війну, не документальний. Вже було кілька попередніх показів, на одному з них я і був у Києві, запросив своїх друзів. Стрічка має вийти в березні. І мені здається, фільм дуже сильний.

Я вклав спочатку трошки разом з усіма, а потім більше, і зараз я, здається, став офіційно найбільшим інвестором у цьому фільмі. Виходить, я офіційно як співпродюсер. Фільм розрахований на західний ринок. Якщо він вийде і матиме фінансовий успіх, це навіть може вплинути на політичну ситуацію.

– Ви про блокування фінансової допомоги Україні урядом США?

– Так, якщо політичні групи заблокують або не нададуть допомогу Україні чи будь-яку допомогу у сучасних умовах. І це дуже важливо. Рідко коли трапляється, що художній фільм виходить, коли війна ще не завершена. Це досить незвичайно, але це може дуже сильно вплинути на підтримку. У стрічці є трошки екшну в голлівудському стилі. Трошки християнських мотивів теж є. Тому я думаю, що він може знайти досить великий успіх і справді вплинути на політичну ситуацію. І моя подорож до Києва була найуспішнішою саме в цій частині.

Однак попереджу, що картина тяжка: деякі мої друзі, які живуть у Києві, вийшли на середині показу, бо їм ще рано на це дивитися. А от для американців десь у Техасі саме час переглядати події в «Бучі», бо вони забувають. Але коли ти ближче стаєш до цих подій, ставлення міняється. Я от українську мову почав вивчати, коли розпочалося повномасштабне.

– Тобто після вторгнення ви заново фактично для себе відкрили Україну?

– Я завжди любив Україну, але... Не ідентифікував себе. Коли мене питали «Ти звідки?», я ніколи не вважав себе якось пов’язаним із росією, де народився, чи з Україною, звідки все моє коріння. Я ніколи не мав ані радянського паспорта, нічого. І взагалі, там ми були євреї, не росіяни, інші. В Америці так само. Багато хорошого, я люблю Америку, але я не патріот, я прапори ніколи не вивішував. Усі мої прадіди – євреї, але я не віруючий, в мене з Ізраїлем не було ніяких особливих відносин. І взагалі, я завжди думав, що я поза цим, я людина світу.

Мені патріотизм був чужий. Якщо б декілька років тому мене спитали, я б впевнено сказав, що я все життя буду прихильником думки, що патріотизм – концепція, що помирає, і не важливо, в якій країні. Але, на диво, я абсолютно по-іншому зараз себе відчуваю.

– Як саме?

– Я дійсно відчуваю себе українцем. Можливо, це прозвучить якось нахабно, але я так себе зараз відчуваю. Я вивчаю українську, і зараз в Києві в основному не переходив з української мови. Для мене це важливо, мені це подобається. Плюс, дружина моя теж все життя в Україні не жила, вона народилася в Бєлгороді, зовсім близько до кордону. Але вона займається з репетитором і зараз говорить українською краще ніж я.

– Якщо не секрет, а як ви вивчаєте українську мову?

– Я колись інвестував у платформу, і пішов вчитися до них. Там все чисто розмовне, що в моєму випадку нормально. Зараз Жадана читаю, «Інтернат», в оригіналі. Дуже подобається Жадан, поетичний. А у дружини Наталі є вчителька, але там найвищий, просунутий рівень, вона вільно говорить і пише.

Підписуйтеся на ProIT у Telegram, щоб не пропустити жодну публікацію!

Приєднатися до company logo
Продовжуючи, ти погоджуєшся з умовами Публічної оферти та Політикою конфіденційності.